Київський апеляційний адміністративний суд
м. Київ, вул. Московська 8, корп. 30, 01010
Через: Окружний адміністративний суд міста Києва,
м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корп. 1, 01601
Суддя Маруліна Л.О.
Справа № 826/12758/13-а
Позивач: Київська міська державна адміністрація
м. Київ, вул. Хрещатик 36, 01001
info[a]1551.gov.ua
+380 44 279 55 97
Апелянт: Каменєв Михайло Володимирович
м. Київ, [адреса]
kameniev[a]gmail.com
+380 67 404 26 46
20 серпня 2013 року
А П Е Л Я Ц І Й Н А С К А Р Г А
на постанову суду від 12 серпня 2013 року у справі № 826/12758/13-а за позовом Київської міської державної адміністрації про обмеження права на мирні зібрання
Оскаржується постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 серпня 2013 року у справі № 826/12758/13-а за позовом Київської міської державної адміністрації (далі — КМДА) про обмеження права на мирні зібрання. Зазначеною постановою позов Київської міської державної адміністрації задоволено і встановлено обмеження права на мирні зібрання в центральній частині міста Києва, а саме на вул. Хрещатик, Європейській площі та Майдані Незалежності з 16 серпня 2013 року по 27 серпня 2013 року.
Підставою для оскарження постанови суду першої інстанції є неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, а також прав людини та основоположних свобод, що призвело до неправильного вирішення справи.
Україна, ратифікувавши 17.07.1997 Європейську Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та факультативні протоколи до неї, взяла на себе зобов’язання щодо гарантування прав, а також визнала юрисдикцію Європейського Суду з прав людини на своїй території (Європейську Конвенцію та факультативні протоколи до неї ратифіковано Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997). Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію та практику Суду, як джерело права. Згідно зі ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Україна взяла на себе зобов’язання щодо дотримання прав людини в рамках ООН, оскільки ратифікувала Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (Міжнародний пакт ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIII від 19.10.1973).
Порядок Київської міської ради, який регулює здійснення свободи зібрань
Наводячи підстави задоволення позову КМДА, суд посилається на норми Порядку організації та проведення в м. Києві недержавних масових громадських заходів політичного, релігійного, культурно-просвітницького, спортивного, видовищного та іншого характеру (далі — Порядок), затвердженого рішенням Київської міської ради від 24 червня 1999 року № 317/418 (далі — Рішення).
Даний Порядок суперечить нормам Конституції України, Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, прецедентним рішенням Європейського суду з прав людини. Позивач зокрема посилається на п. 5 Порядку, в якому зазначено, що «у проведенні заходів може бути відмовлено», тоді як ст. 39 Конституції України жодним чином не визначає поняття «відмова» будь-якого державного органу чи органу місцевого самоврядування у проведенні заходів. Натомість ст. 39 Конституції України говорить, що обмежити право на мирні зібрання може лише суд і лише у конкретних випадках, які не співпадають з п.п. 5.1, 5.2, 5.3 Порядку.
В основі законодавчого регулювання свободи мирних зібрань в Україні на даний момент лежать ст. 39 Конституції України та ст. 11 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, уточнені п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» і Рішенням Конституційного Суду України від 19.04.2001 року № 4-рп/2001 (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання). Вищезазначені правові норми закріплюють вичерпний перелік підстав для обмеження здійснення цього права, які встановлюютьсявиключно судом і відповідно до закону. Ч. 2 ст. 315 Цивільного кодексу України визначає, що обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися виключно судом відповідно до закону.
Ст. 11 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод теж передбачає право на свободу зібрань та покладає на державу позитивний обов’язок забезпечити ефективне здійснення цього права, допускаючи запровадження законом декотрих обмежень, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.
Ч. 1 ст. 92 Конституції України встановлює, що виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод. Ст 64 Конституції України визначає, що конституційні права і свободи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Ч. 3 ст. 22 Конституції України встановлює, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод. Ст. 75 Конституції України визнає єдиним органом законодавчої влади в Україні парламент — Верховна Рада України. Згідно з Конституцією України, Законом України Про місцеве самоврядування в Україні, а також Законом України «Про столицю України — місто-герой Київ» Київська міська рада є органом місцевого самоврядування, а не органом законодавчої влади. Розглядаючи норми права, що регулюють здійснення свободи зібрань, які закріплені Конституцією України та Рішенням Київської міської ради, слід вважати норми Конституції України до lex superior, а норми Порядку — lex inferiori. Відповідно до принципу lex superior derogat legi inferiori застосуванню підлягають норми Конституції України.
Ст. 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» надає можливість органам місцевого самоврядування, до яких відноситься і Київська міська рада, ухвалювати рішення щодо зібрань. Але, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України ці рішення можуть стосуватися лише дій комунальних служб та інших підрозділів органів місцевого самоврядування щодо мирних зібрань, але не можуть визначати права і обов’язки громадян, які реалізують своє конституційне право.
Під час вивчення даних фактів суд не взяв до уваги рекомендацію Пленуму Вищого адміністративного суду України, закріплену Постановою Пленуму ВАСУ № 6 від 21.05.2012: «Акти щодо додаткового регламентування порядку проведення зборів, мітингів, вуличних походів, демонстрацій тощо, прийняті органами місцевого самоврядування та іншими органами, можуть застосовуватися лише в разі, якщо не встановлюють додаткових обмежень права на мирні зібрання, наданого Конституцією України».
Навіть побіжний юридичний аналіз правовстановлень Порядку дає всі підстави для висновку, що Київська міська рада Порядком істотно звузила конституційні обсяги (межі) основоположного і невід’ємного права громадян на мирні зібрання, запровадивши величезну кількість нічим не передбачених обмежень і вимог як до організаторів, так і до учасників, по суті унеможлививши здійснення свободи зібрань.
Норми Порядку Київської міської ради, які суперечать актам вищої юридичної сили:
А) Пункт 1 Порядку встановлює численні вимоги щодо повідомлення організаторів про проведення мирного зібрання. Київська міська рада не може встановлювати вимоги до такого повідомлення, оскільки подача повідомлення про зібрання до відповідного органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування є невід’ємною частиною здійснення свободи зібрань, і спеціальні вимоги до повідомлення можуть встановлюватись виключно Законом. Спеціальні вимоги до повідомлення про зібрання та порядок подачі цього повідомлення у Конституції України та законах України відсутні.
Б) Пункт 1 Порядку, всупереч Конституції України та Рішенню Конституційного Суду України від 19.04.2001 року № 4-рп/2001 (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання), встановлює 10-денний термін повідомлення про зібрання, хоча Конституційний Суд України встановив, що «визначення конкретних строків завчасного сповіщення є предметом законодавчого регулювання і ці терміни повинні враховувати особливості форм зібрань, їх масовість, місце, час проведення тощо». Тобто, ці строки мають бути диференційованими і визначатися Законом, а не нормативно-правовим актом органу місцевого самоврядування.
В) Пункт 2 Порядку встановлюють обмеження для організаторів зібрань за віком та за кількістю (не менше трьох), не встановлені ст. 39 Конституції України та містить дискримінаційні положення, що суперечать ст. 15 Конвенції ООН про права дитини та ст. 11 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Г) Пункт 4 Порядку всупереч Конституції України обмежує свободу зібрань у часі.
Ґ) Пункт 5 Порядку встановлює можливість відмови у проведенні заходів. Цей пункт Порядку суперечить ч. 2 ст. 39 Конституції України, яка встановлює, що обмежувати право на мирні зібрання може лише суд і лише за конкретних підстав, вичерпний перелік яких міститься у ст. 39 Конституції України. Даний пункт суттєво розширює перелік підстав для заборони зібрань. Поняття відмови у проведенні масового заходу та підстави для цієї відмови у Конституції України відсутні.
Д) Пункт 7 Порядку встановлює обов’язки організаторів заходу і суперечить ч. 1 ст. 92 Конституції України, оскільки встановлює для громадян, організаторів мирних зібрань нові обов’язки, не передбачені чинним законодавством України.
Е) Пункт 9 Порядку встановлює перелік будівель, біля яких автоматично заборонено проводити мирні зібрання без прямого дозволу Київської міської ради чи Київської міської державної адміністрації, чим обмежує гарантовану Конституцією України свободу зібрань.
Зазначені обмеження свободи зібрання є звуженням змісту та обсягу прав і свобод. Таким чином Порядок суперечить ст. 22 Конституції України, яка не допускає звуження прав і свобод, гарантованих Конституцією України.
Київська міська рада перевищила свої повноваження, ухваливши оскаржуване Рішення.
Аналогічне до зазначеного Порядку «Положення про проведення масових заходів у м. Дніпропетровську», затверджене Рішенням Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради 21.08.2003 року № 2207, було визнане Постановою Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 30.03.2007 року незаконним.
Розглянувши клопотання щодо постанови окремої ухвали щодо вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону з боку Київської міської ради (щодо п. 2 рішення Київської міської ради від 24 червня 1999 року № 317/418, яким затверджено Порядок організації та проведення в м. Києві недержавних масових громадських заходів політичного, релігійного, культурно-просвітницького, спортивного, видовищного та іншого характеру), суд у задоволенні клопотання відмовив, пославшись на те, що Рішення було предметом розгляду в адміністративній справі № 2а-9785/12/2670 за позовом Северина О.Є., за результатом якого Окружний адміністративний суд міста Києва 17.01.2013 у задоволенні позовних вимогах відмовив, після чого дану постанову було залишено в силі відповідно до ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 14.05.2013. Однак дане рішення суду суперечить Конституції України, оскільки суд відмовився розглядати клопотання апелянта, оскільки схоже питання було колись розглянуте в іншому судовому процесі, в якому апелянт участі не брав. Таким чином суд позбавив апелянта права на розгляд його клопотання по суті, обмежившись посиланням на попередній прецедент, що є порушенням, оскільки в Україні діє континентальна система права, яка не передбачає існування прецедентів.
Мета обмеження свободи зібрань
Суд зазначив, що обмеження свободи зібрань у даній справі встановлюється з метою захисту прав і свобод мешканців Києва.
В оскажуваній постанові зокрема викладено таку позицію суду:
«Враховуючи, що в одному місці можливе одночасне проведення заходів під різними гаслами і різними вимогами за участю значної кількості осіб, зазначене може спровокувти сутички та порушення громадського порядку, заворушення, загрозу здоров’ю населення, правам і свободам мешканців та гостей міста Києва.
Суд приймає до уваги обґрунтування позивача, що не виключена можливість участі в зазначених заходах представників політичних партій, об’єднань та громадських організацій з різнополярними ідеологічними поглядами, що може призвести до дестабілізації суспільно-політичної ситуації в столиці та створення перешкод функціонуванню державних органів влади».
В позовній заяві позивач не наводить жодних аргументів та обґрунтвань даної позиції. Позивач на розгляд справи по суті не з’явився, усних пояснень не надавав. Суд робить відповідний висновок тільки на підставі листа ГУ МВС України в місті Києві від 02.08.2013 № 1/5726-КОР, в якому зазначено, що «Зважаючи на попередній досвід забезпечення охорони громадського порядку під час подібних заходів у 2008-2013 роках, необхідно констатувати високу вірогідність виникнення протистояння та конфліктних ситуацій між представниками різних організацій, а також конфліктів із нарядами міліції, які можуть призвести до різкого загострення ситуації». В даному листі не зазначено конкретних фактів, що стосуються апелянта, натомість міститься посилання на “попередній досвід” та “високу вірогідність”. В ході судового засідання апелянт поставив представнику третьої особи — ГУ МВС України в місті Києві — питання щодо конкретизації “попереднього досвіду” та наведення конкретних доказів на підтвердження позицій, викладених у зазначеному листі. Представник третьої особи у відповідь не зміг навести жодного доказу та конкретизувати “попередній досвід”.
Європейський Суд з прав людини неодноразово висловлював свою позицію з цих питань:
«It goes without saying that any demonstration in a public place may cause a certain level of disruption to ordinary life and encounter hostility» OYA ATAMAN v. TURKEY (Application no. 74552/01), 2006, § 38; аналогічно у справі BALÇIK AND OTHERS v. TURKEY (Application no. 25/02), 2007, § 49; аналогічно у справіNURETTİN ALDEMİR AND OTHERS v. TURKEY (Applications nos. 32124/02, 32126/02, 32129/02, 32132/02,32133/02, 32137/02 and 32138/02), 2007, § 43; аналогічно у справі BUKTA AND OTHERS v. HUNGARY (Application no. 25691/04), 2007, § 37.
«Furthermore, any demonstration in a public place may cause a certain level of disruption to ordinary life, including disruption of traffic, and where demonstrators do not engage in acts of violence it is important for the public authorities to show a certain degree of tolerance towards peaceful gatherings if the freedom of assembly guaranteed by Article 11 of the Convention is not to be deprived of all substance» ASHUGHYAN v. ARMENIA (Application no. 33268/03), 2008, § 90.
Щодо контр-демонстрацій Європейський суд з прав людини зазначав наступне:
«§ 23 The right to freedom of peaceful assembly is secured to everyone who has the intention of organising a peaceful demonstration. The possibility of violent counter-demonstrations or the possibility of extremists with violent intentions joining the demonstration cannot as such take away that right (see Plattform «Ärzte für das Leben» v. Austria, judgment of 21 June 1988, § 32, Series A no. 139). The burden of proving the violent intentions of the organisers of a demonstration lies with the authorities.
…
§ 28 The Court considers that even if there was a theoretical risk of violent clashes between the protesters and supporters of the Communist Party, it was the task of the police to stand between the two groups and to ensure public order (see paragraph 25 above). Therefore, this reason for refusing authorisation could not be considered relevant and sufficient within the meaning of Article 11 of the Convention too» CHRISTIAN DEMOCRATIC PEOPLE’S PARTY v. MOLDOVA (Application no. 25196/04), 2010.
Під час вивчення фактів суд не взяв до уваги рекомендацію Пленуму Вищого адміністративного суду України, закріплену Постановою Пленуму ВАСУ № 6 від 21.05.2012: «Вирішуючи справи щодо обмежень у реалізації права громадян на мирні зібрання, суд повинен виходити з дотримання справедливого балансу між забезпеченням безпеки національних інтересів і громадського порядку та забезпеченням дотримання прав громадян, гарантованих Конституцією України.
Єдиною правовою підставою для задоволення позову органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання є визнання судом того факту, що проведення такого заходу може створити реальну небезпеку заворушень чи злочинів, загрозу здоров’ю населення або правам і свободам інших людей. Така небезпека не повинна бути уявною, а ґрунтуватися на конкретних фактах чи даних про наявність реальної загрози інтересам національної безпеки та громадського порядку.
Органи виконавчої влади та місцевого самоврядування повинні не просто повідомити про реальні загрози, які можуть виникнути у зв’язку з проведенням зібрання, а й надати суду докази, які стали підставою для такого висновку.
З метою правильного та об’єктивного вирішення справи суд повинен дослідити характер, мету та зміст запланованих мирних зібрань, поведінку організаторів та учасників акції під час проведення попередніх заходів та інші обставини, що мають значення для вирішення справи.
За принципами тлумачення норм міжнародного права щодо реалізації права на свободу мирних зібрань посилання на інтереси національної безпеки для виправдання заходів з обмеження деяких прав за зазначеними принципами можливе лише в разі, коли такі заходи вживаються для захисту існування держави, її територіальної цілісності або політичної незалежності від застосування сили або загрози її застосування. Не вбачається за можливе посилання на інтереси національної безпеки як підставу для введення обмежень з метою попередження лише локальної або відносно ізольованої загрози правопорядку.
Обмеження, що встановлюються судом щодо реалізації права на мирні зібрання, повинні бути пропорційними до можливих наслідків порушення інтересів національної безпеки та громадського порядку. Суди, застосовуючи передбачені законом обмеження, повинні надавати перевагу тим заходам обмеження, які найменше впливатимуть на реалізацію гарантованого Конституцією права. Такі обмеження повинні застосовуватися з урахуванням конкретних обставин кожної справи, при цьому слід мати на увазі, що заборона на проведення мирного зібрання є найсуворішим заходом, який застосовується у разі неможливості держави забезпечити реалізацію права на таке зібрання».
Суд не взяв до уваги, що зібрання, заявлене апелянтом, тривало з 25.07.2013 до дня судового засідання без правопорушень з боку його учасників. Позивач та третя сторона — ГУ МВС України в місті Києві — не навели жодних доказів загроз чи правопорушень, вчинених учасниками зібрання, заявленого апелянтом.
Відтак, постанова суду ґрунтується не на доведених фактах, а виключно на не конкретизованому “попередньому досвіді” ГУ МВС України в місті Києві та “високій вірогідності”, визначеній не зазначеним методом.
Територія, на якій встановлено обмеження свободи зібрань
Наводячи підстави задоволення позову КМДА, суд посилається на програму заходів, присвячених Дню Державного Прапора України та 22-ї річниці незалежності України, затвердженої розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 08.08.2013 року № 1370. Позивач жодним чином не намагався узгодити із апелянтом проведення заходів, передбачених вищезазначеною Програмою (не тільки не намагався, а навіть допустив численні помилки в написанні прізвищ та ініціалів відповідачів). Варто відзначити, що повідомлення про проведення зібрання апелянтом було подано 24.07.2013, а позивач ухвалив розпорядження, на яке посилається, 08.08.2013 року, тобто в день подання позовної заяви.
Також суд послався на підтримку ініціативи Політичної партії «Партії Регіонів» щодо проведення святкового масового заходу з нагоди Дня Незалежності України 24 серпня 2013 р. на Європейській площі. З цього слідує, що позивач підтримує ініціативу однієї політичної партії, а щодо інших політичних партій та інших суб’єктів здійнесння свободи вимагає встановити обмеження.
Під час вивчення даних фактів суду варто взяти до уваги рекомендацію Пленуму Вищого адміністративного суду України, закріплену Постановою Пленуму ВАСУ № 6 від 21.05.2012: «Зважаючи на мету — «бути почутими», сумнівною виглядає позиція судів, які забороняють проведення мирних зібрань у дні державних та релігійних свят у зв’язку з проведенням у місцях, які планувалися для мирного зібрання, наприклад, заходів зі святкування загальноміського характеру»; «Ухвалюючи рішення у справах зазначеної категорії, суд повинен перевірити, чи виконали названі органи свій обов’язок щодо забезпечення виконання закону та дотримання прав людини, зокрема стосовно вжиття заходів до забезпечення безперешкодного проведення масового заходу, чи лише скористалися своїм правом на звернення до суду з позовом про встановлення обмежень у реалізації права».
На підставі викладеного вище, керуючись ст. ст. 13, 184-209 КАС України,
прошу:
1. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.08.2013 у справі № 826/12758/13-а за позовом Київської міської державної адміністрації про обмеження свободи зібрань 16.08.2013-27.08.2013 в центральній частині міста Києва скасувати.
2. За позовом Київської міської державної адміністрації про обмеження свободи зібрань 16.08.2013-27.08.2013 в центральній частині міста Києва від 08.08.2013 ухвалити нове рішення, відмовивши в задоволенні позовних вимог.
3. У порядку ст. 166 КАС України постановити окрему ухвалу щодо вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону з боку Київської міської ради (щодо п. 2 рішення Київської міської ради від 24 червня 1999 року № 317/418, яким затверджено Порядок організації та проведення в м. Києві недержавних масових громадських заходів політичного, релігійного, культурно-просвітницького, спортивного, видовищного та іншого характеру).
4. Визнати порушення прав апелянта на свободу зібрань та справедливий суд.
Додатки:
1. Копія оскаржуваної постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.08.2013 у справі № 826/12758/13-а за позовом Київської міської державної адміністрації про обмеження свободи зібрань 16.08.2013-27.08.2013 в центральній частині міста Києва
2. Копія Постанови Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 30.03.2007.
3. Квитанція про сплату судового збору.
Апелянт:
Каменєв Михайло Володимирович
Оставить комментарий